8 липня 2014-го – не стало захисника України, офіцера ЗСУ Юрія Барана

Загиблий не мав при собі ні бронежилета, ні каски – все віддали солдатами. І навіть позивного не встиг собі узяти. Побув лише три дні на фронті. Тиждень не дожив до 46-ліття. Більшість побратимів згадують – майор із Делятина, заступник командира Юрій Баран був наче батьком для своїх вояків, витягнув їх майже з того світу. У фатальний липневий день 2014-го вся сотня бійців 5-го батальйону територіальної оборони Прикарпаття вижила, а він єдиний – ні.

О другій ночі вояків привезли на лінію фронту, біля Амвросіївки, кинули одразу на «висотку». Першого ж дня ворог почав гатити з потужної зброї. Перед бійцями стояло єдине завдання – вижити. Тобто треба було здійснити неможливе.
«Всім бракувало досвіду, тому часто траплялися дуже глупі накази», – пригадує Дмитро Никифорчин, боєць 5-го батальйону територіальної оборони Прикарпаття, який після трьох діб пекельних обстрілів зважився повернутися в ту геєну по тіло майора Юрія Барана. Напередодні заступник командира приїхав до Амвросіївки підтримати дві роти своїх бійців, але вже незабаром зрозумів: це смертельна приреченість, треба забирати хлопців, бо переб’ють їх, як мух. Усіх порятував, лиш себе не вберіг.

Він був із тих командирів, яким немає потреби віддавати накази, бо таких розуміють з півслова. Просто по-людськи. Без командного тону і гострого казарменого слівця. Юрій Баран любив своїх вояків, як рідних дітей. Знав не лише прізвища, але й імена всіх 423 бійців. І вони відчували ту турботу. Солдати його слухали, йому завжди вірили.

– На жаль, ми переживаємо трагічні часи… Гинуть наші Герої – батьки, діти, чоловіки… Для нас це гірка втрата… Приносимо щирі співчуття. Кожен з них встав на захист своєї країни і вони заслуговують на повагу і пам’ять та вищих нагород. Ці ордери – це обов’язок держави перед родинами!

Героям Слава!

0 Коментарі

Ще немає коментарів

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов*язкові поля позначені *