Skip to content Skip to left sidebar Skip to right sidebar Skip to footer

Свідчення

 

Свідчення осіб Надвірнянського  району, які пережили голодомор 1932-33 рр., 1946-47 рр. в Україні

 

Василь Косован 

         Народився в с. Ломачинці Зіньковецького району Хмельницької обл. Проживає в м. Надвірна, вул. Корольова, 10, тел 2-83-31

“Пам’ятаю 1932 року взимку проживали ми в с. Ломачинцях, що на Хмельниччині. Було нас у батьків четверо. Дуже бідували, навесні пекли коржі з лободи, коріння копали, жолуді дробили і варили відвар або пекли коржі, здирали кору з дерев також варили відвари. Їли траву, варили кокільницю, кропиву.

Представники влади, незважаючи на малих дітей і старих, забирали все : продукти харчування, худобу, зерно, кращий одяг. Сиротам не надавалась допомога, держава ними не опікувалась. Люди від голоду пухли та помирали. Ми з батьками переховувалися і так вижили. 1946 року  я поїхав до Львова на науку, а потім, з часом,   разом з дружиною переїхав у Надвірну.

 

Валентина Косован

         Народилася в с. Чемерівці Хмельницької обл.

Проживає в м. Надвірна, вул. Корольова, 10, тел 2-83-31

“На час голоду я проживала в селі Чемерівці, (Хмельницька область)

 Протягом 1932-33 років дуже багато людей вимерло. Це були переважно або старенькі люди, або діти. Наша сім’я також важко пережила цей період, бо батько виїхав на заробітки до Грузії і вся сім’я була на маминих плечах. Їли бур”ян, варили з нього баланду, пекли коржики, збирали мерзлу картоплю, буряки, варили і їли. Люди не допомагали одне одному у виживанні від голоду і не ділилися продуктами, навпаки забирали одне в одного зерно, продукти. Хтось сказав що під Польщею немає голоду то й пішли люди з нашого села до кордону, але прорватись через кордон нікому не вдалось – дуже добре охороняла свої кордони радянська влада”.

Богдан Мушак    

          Народився в м. Надвірна в 1939 р.Проживає в м. Надвірна, вул. Мазепи 80, тел. 2-36-00

“Мені було 3 роки, пам’ятаю, що до нас з Закарпатської області приходило 8 людей (2 дітей, 6 дорослих). Діти були спухлі від голоду. Протягом тижня вони жили в нас в хаті і батьки ділилися з ними невеликими харчами (Квасоля, біб, горох, пекли коржі з кукурудзяної муки). Від вигляду їжі діти падали в обморок. Протягом двох днів діти ховали їжу куди тільки могли, так би мовити, про запас. Але вже на третій день вони були спроможні нормально поїсти.

         Ще мені запам’яталося що дорослі закарпатці розказували про те, що в їхньому окрузі на той час були повистрілювано совітами багато котів і собак.   І я малий довго не розумів нащо.

         Потім вони поїхали від нас на Львівщину.”

Гонтарук Ганна Дмитрівна

                            Народилася 1922 р. в с. Саджавка і проживає в с. Саджавка

Жила наша сім’я біля самого гостинця. Кожна дитина мала свою роботу, свої обов’язки. Казали, що в селі є люди, які спухають з голоду, але я сама таких не бачила.

Було в нас багато басарабів. Переступить за поріг, впаде на коліна і молиться, а очі позападали ся, руки, як трісочки. Щось тато дадуть, а той чоловік їсть і плаче. І так день у день. Вулицями де підуть, де не підуть, а коло гостинця – нема ради з ними І самим не густо, але давали тим прохачам що мали. Хто бобу, муки трошки, кукурудзів. Хліб не кожда хата пекла, більше коржі на дні печені. Розповідали, що находили померлих басарабів на вулицях, і десь ховали в одній ямі разом. Восени вже після того як все зібрали з городів вони ходили полями і шукали гнилу, або десь загублену мандибурку пекли та їли, або збирали в торбину. Кожда сімя собі жаліла зварити вдосталь. Берегла для садіння наступної весни

 

Софія Василівна Христан

Народилася 1930 р. в с. Саджавка і проживає в с. Саджавка

 

”Коли я була малою, то старші завжди старалися щось краще мені дати поїсти: яблуко якесь, або більший шматок коржа. А коли настав голод, то вже всі їли мало і старші швидше знесилювалися. Одежа на всіх теліпалася. Мама і сестри шпильками перещіпали спідниці майже в двоє, щоб не падали. Очі позападали ся. Коси в сестер аж стали якісь сірі, а не чорні. А сестри мої були дуже файні, чорноброві, і коси мали чорні, як був хліб і до хліба.

Нас у сім’ї семеро. Як почалося літо, то вже в хаті не було харчів. Мама збирала кропиву молоденьку і матин (лободу) варили її, або ще додавали дві – три терті мандебурки і таку затерку ставили для всіх. Мандибурку не кроїли кубиками, аби не хапали з миски і не сварилися. Нас, малих, часто посилали на город дивитися чи є вже гичка на буряках, бо кропиву і матину в селі по городах уже не можна було ніде дістати. Обривали діти і бруньки на деревах і кущах та їли.

Коли організували вивезення дітей, то тато радо погодився, аби годувати менше ротів ціле літо. Нас забрали на залізничну станцію,”запхали” у вантажні вагони і повезли у Тернопільську область. Привезли у Копиченці. Хтось кинув буханець хліба з вікна. Діти мало не билися, кожен хотів хоч шматок ущипнути. Розібрали нас місцеві ґазди до своїх помешкань. Я доглядала дітей. Сусідній хлопець попав до інших людей пасти корову. Дехто пас кози, гуси, на полі робив. Їли ми разом з тими ґаздами, в яких жили. Восени, повернувшись додому, то дітей в селі, які залишилися вдома, побачили дуже схудлими і чорними від спеки. Вони розповідали, що влітку багато басарабів ходили селом, просили, щоб хтось що-небудь дав. Їх (хто помер) зносили у трупарню, а потім ховали разом в одну яму.

 

 

Юрій Левицький

                            с. Білі Ослави

Перед Другою світовою війною Печеніжинський Маслосоюз відкрив свою філію в Білих Ославах. Тут працювала установка для перегонки молока.

За німецької окупації білоославчани давали щорічно на контингент по 800 л молока, тоді молочарем був Грищук Петро Михайлович (Дічків)

Під час воєнної розрухи та неврожайного 1942–го багато людей втамовували голод саме біля цієї молочарні. Вни з самого ранку попід молочарнею і під плотами сиділи опухлі від голоду люди, чекаючи, що їм подадуть сирватки.

Соляне джерело у Водимному від голоду багатьох односельчан в 1946 – 47 рр. Люди виварювали сіль і носили її у села за Дністер, де вимінювали її на зерно.”

 

Микитюк Михайло Іванович

                                     Народився 1919 року в с. Молодків

«Молодків у 30-х роках було під Польщею. Мій сусід Лазарук пішов під Збруч, де була велика загорода (кордон) тай приніс звідти трохи хліба. Але десь на Сумщині його зловили совіти і вбили за то. Страшно пережив голод мій брат, (Василь Микитюк), що був на той час у Москві. Мій батько переслав йому паляниці з роботи посилками, але ті посилки не доходили до брата. Там він і помер

А ще пам’ятаю, що в Молодкові була на той час гуральня (міні – спирт завод). То люди ходили туда і по жменці зерна крали, дома вже його запарювали з лободов і так їли.

Люди на той час жили дуже бідно. Бо їм ні польські, ні совіцькі власті не дозволяли тримати ні землі, ні худобу.»

 

Лундяк Анни Миколаївни

                   Народилась 1927 року в с. Молодків. Прожаває в с. Молодків

У 33 – му мені було 6 років. Тато ходили на ґуральню тай приносили по кулачці зерна (пшениці). Ми з братом терли то зерно в ступці і мама потрохи приймали (заправляли) той мучкою лободу, ріпицю, або листя з буряків. В ліс нас не пускали, грибів, ягодів дістати було неможливо. А один раз, я пам’ятаю, мама були зварили юшку… І лише потім за роки ми взнали, що то була юшка з кота.

 

Лундяк Ганна Павлівна

                   Народилась 1933 року в с. Молодків. Прожаває в с. Молодків

У 33-му мені було лише 5 місяців. Коли я підросла моя бабка варила часто мені дивні страви: бурякове листя, прийману капусту, компот з бруньок.

Коли я спитала, що то за страви, то вона розказала, що таке варили за голоду в 30-тих роках.

Коли наші люди взнали, що на Сході великий голод, то почали закопувати на подвір’ях слоїчки з зерном, а у 1932 р., як казали мої баба, вони прийняли до себе до хати на два дні старшу жінку з Сумщини, якій вдалося перебратись через Збруч і приблукала аж сюди. Баба її виходили і вона пішла кудись далі.