День пам’яті примусового виселення українців у 1944–1951 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини

За рішенням Верховної Ради у другу неділя вересня на державному рівні вшановують роковини депортації – примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.Цього року цей момеріальний День відзначається уперше.

Комуністичне керівництво СРСР, з його тотальним порушенням прав людей, широко використовувало депортацію (примусове виселення) з каральною чи політичною метою.

Так, визначаючи свої західні кордони після підписання з нацистською Німеччиною пакту Молотова-Ріббентропа, СРСР не брав до уваги етнічну складову населення, яке мешкала у прикордонні.

А 9 вересня 1944 року в Любліні СРСР та Польща уклали угоду про «взаємний обмін населенням» – примусово виселяли українців із Польщі, а поляків з України.

Як стверджує Український інститут національної пам’яті – майже 700 тисяч українців вимушені були покинути свої домівки.

«Добровільне переселення» з «рівноцінним відшкодуванням майна» обернулося колгоспним рабством, голодом та злиднями, роками принижень та поневірянь без права повернення на рідні землі», – розповідає Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

У 1944–1946 роках, понад 482 тисячі українців примусово позасудово переселили до УРСР. Комуністичні режими СРСР і Польщі вчинили це із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей. Виселяли українців у різні регіони УРСР – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.

У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада в ході «операції Вісла» депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч українців.

Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948, 1951 роках.

Що кажуть архіви?
Джерелом для істориків щодо депортації українців у 1944-1946 роках стали документи Управління у справах евакуації українського, польського, чеського, словацького населення при Раді Міністрів УРСР.

Всі документи фонду зосереджені у 19 описах (за числом районних уповноважених плюс 1 опис – алфавітні списки). Описи містять дані про депортоване українське населення із Ярославського, Ланцутського, Лежайського, Пшеворського, Жешівського (Ряшівського), Томашівського, Володавського, Грубешівського, Перемишльського, Холмського, Саноцького, Березівського, Кросненського, Ліськівського, Тарнобжеського, Ново-Торгського, Ніського, Білгорайського, Ново-Сончського,Горлиць кого, Любачівського, Замостівського, Радзінського, Красноставського, Любартівського, Ясловського повітів і м. Любліна.

Найчастіше переселенці направляли до західних областей України – Львівської, Тернопільської, Станіславської, Волинської.

Із таких населених пунктів як Добковичі, Ярослав, Хожув, Рудка, Дибків, Добра українці були переселені поряд із західними у центральні, східні і південні регіони України.

З міста Ярослав, наприклад, українців вивезли до 11 тогочасних областей України – Львівської, Тернопільської, Станіславської, Дрогобицької, Волинської, Рівненської, Чернігівської, Полтавської, Херсонської, Одеської, Ворошиловградської.

Основу документів примусового переселення складають посімейні списки та описи майна.

У посімейних описах зазначилися прізвища, ім’я, по-батькові, рік і місце народження усіх членів сім’ї, область, до якої переселялися і лише інколи дата переселення.

В описах майна інформації було більше: прізвище, ім’я, по батькові голови двору; населений пункт; кубатура житлових і господарських будівель і їх сума; кількість землі; загальна сума залишеного майна.

У багатьох селах, які потрапили у зону інтенсивних військових дій або зазнали нападу польських бойовиків у 1944-1946 роках і родини яких на час переселення залишилися без даху над головою у графі «Будівлі» записано: «спалено під час війни» або «спалено польською бандою».

Якщо переписувачі мали відповідні вказівки, то усі спалені приміщення записувалися зі слів переселенців і включалися у загальну вартість залишеного майна. Це мало певне значення для переселенців, оскільки згідно «Інструкції щодо реалізації угоди між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки та Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» від 9 вересня 1944 року після прибуття на нове місце проживання вони мали б отримати нові будівлі і житло на відповідну суму (хоч на практиці це було досить рідко).

Якщо ж радянські переписувачі не мали відповідних вказівок і не надто переймалися проблемами переселенців, то про спалені будівлі нічого не записували і переселені сім’ї після переїзду часто були кинуті напризволяще.

В оцінці майна був значний суб’єктивізм, оскільки одні і ті ж будівлі у різних повітах оцінювалися по-різному. Як правило, сума залишеного майна в описах коливалася від 1 до 20-25 тисяч карбованців за тодішніми цінами. При відсутності житлових і господарських будівель оцінці підлягали лише сад і залишені посіви. Сума тут була вже невеликою – від 100 до 700-800 карбованців. Досить дорого оцінювався ліс, який був записаний за тим чи іншим господарством.

Однак, документів, які б підтверджували факти компенсації втрат від примусового переселення дуже мало.

Земля, скільки б її не рахувалося за господарством, у загальну вартість майна не входила і оцінці не підлягала. У той же час, кожне плодове дерево оцінювалося у 20-30 карбованців. Кількість землі, яка припадала в середньому на одне господарство, коливалася від 0,2-0,3 до 3-5 гектарів, зрідка – до 10-15.