Головний державний інспектор Управління Держпраці України в Івано-Франківській області інформує
Щороку в нашій країні проходить Всеукраїнський тиждень права, під час якого відбуваються заходи, що спрямовані на підвищення рівня правової культури населення.Це передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26.08.15р. №871-р «Про затвердження плану заходів з проведення у 2015 році Всеукраїнського тижня права».
Щороку в нашій країні проходить Всеукраїнський тиждень права, під час якого відбуваються заходи, що спрямовані на підвищення рівня правової культури населення.Це передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26.08.15р. №871-р «Про затвердження плану заходів з проведення у 2015 році Всеукраїнського тижня права».
Всеукраїнська акція «Тиждень права» була започаткована у 2008 році з нагоди відзначення 60-ї річниці проголошення Загальної декларації прав людини. Указом Президента України встановлено проведення Всеукраїнського тижня права щороку в тиждень, що включає 10 грудня – День прав людини, який відзначається в пам'ять проголошення Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році Загальної декларації прав людини.
Проведення тижня права має сприяти підвищенню рівня правової культури населення, а також інформованості про конституційні права і обов’язки, можливості їх реалізації та захисту.
Право на працю — це одне з фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами й визнане всіма державами світу. Воно належить до групи соціально-економічних і в загальному сенсі відбиває потребу людини створювати і здобувати джерела існування для себе та своєї сім’ї, реалізовувати власний творчий потенціал, виражати свою особистість. Право на працю й умови його реалізації, визначають зміст усіх норм трудового права як правової галузі. Стаття 23 Загальної декларації прав людини передбачає, що кожна людина має право на працю, вільний вибір роботи, справедливі й сприятливі умови праці й захист від безробіття.
Конституція України 1996 р. у ст. 43 проголосила: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується».
У зв’язку з останніми подіями, які відбуваються на території України, виникає багато питань, пов’язаних із мобілізацією працівників.
Згідно з ч. 3 ст. 119 КЗпПУ, за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Таким чином, з особами, які працевлаштовуються на місце мобілізованих працівників, можна укладати строкові трудові договори, що відповідає вимогам ст. 23 КЗпПУ.
Саме необхідність збереження робочого місця мобілізованого працівника виступає умовою укладення такого договору. У наказі про прийняття на роботу має бути зазначено, що працівник приймається на роботу на період проходження іншим працівником військової служби під час мобілізації, на особливий період. Як варіант, строковий трудовий договір може бути укладений на один рік з моменту звільнення мобілізованого працівника від виконання службових обов’язків. Якщо мобілізований працівник протягом року не повернеться на посаду, роботодавець за угодою з його заступником може перетворити строкові трудові відносини на безстрокові. Проте, на нашу думку, роботодавець не позбавлений права зберігати місце за військовослужбовцем на весь час проходження ним військової служби, адже це покращує становище останнього порівняно з чинним законодавством.
Які виплати передбачені мобілізованому працівнику під час його перебування на службі, які кошти він повинен отримувати від роботодавця та держави?
Середній заробіток працівника нараховує і виплачує роботодавець. У подальшому він отримає компенсацію з коштів Державного бюджету України, яка має проводитися в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Слід зазначити, що до цього часу відповідний порядок не ухвалений Кабінетом Міністрів України. Відсутність цього механізму не знімає з роботодавця зобов’язання щодо нарахування середнього заробітку мобілізованому працівнику, адже ця гарантія передбачена законом. Крім того, військовослужбовцям, призваним на військову службу під час мобілізації, на особливий період виплачується грошове забезпечення в порядку та розмірах, установлених для осіб офіцерського складу, осіб рядового сержантського та старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом. Це передбачено Постановою Кабінету Міністрів України № 111 від 09.04.2014 «Питання грошового забезпечення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період».
Яка відповідальність передбачена роботодавцю за звільнення мобілізованого працівника?
Оскільки гарантії збереження робочого місця протягом одного року за працівниками, призваними на військову службу, встановлені безпосередньо законом, їх звільнення протягом зазначеного строку є незаконним. Працівник, якого було незаконно звільнено, має бути поновлений на роботі самим роботодавцем. Також можливе поновлення в судовому порядку з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу (ст.235 КЗпПУ).
Залежно від конкретних обставин звільнення відповідальність роботодавця може бути встановлена як відповідно до ч. 1 ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), так і за Кримінальним кодексом України (далі – ККУ). Зокрема, ст. 172 ККУ передбачено кримінальну відповідальність за незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів, а також за інше грубе порушення законодавства про працю. Крім того, у разі невиплати працівникові середнього заробітку за час військової служби роботодавця може бути притягнуто до відповідальності за ч. 1 ст. 175 ККУ (за безпідставну умисну невиплату установленої законом виплати більше, ніж один місяць).
Що робити роботодавцю у разі, якщо мобілізований працівник не вийшов на роботу після закінчення терміну мобілізації?
Початком проходження військової служби для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, вважається день відправлення у військову частину з районного (міського) військового комісаріату (п. 4 ч. 1 ст. 24 ЗУ «Про військовий обов’язок і військову службу» № 2232XIIвід 25.03.1992). Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (ч. 2 ст. 24 ЗУ «Про військовий обов’язок і військову службу»). Якщо мобілізований працівник після закінчення проходження військової служби не вийшов на роботу, необхідно з’ясувати причини таких дій. За наявності взаємного бажання припинити трудові відносини варто скористатися правом звільнення за угодою сторін. Якщо працівник вирішить залишитися служити у Збройних Силах України надалі, можливо звільнити його за п. 3 ст. 36 КЗпПУ, але підставою такого звільнення буде не повістка з воєнкомату, а заява працівника з доказами того, що він вирішив продовжити військову службу. Не виключається також можливість розірвання трудового договору за бажанням працівника згідно зі ст. 38 КЗпПУ, тому що таку заяву можна подати, не приступаючи до роботи на підприємстві.
І нарешті, за умови дотримання процедури притягнення особи до дисциплінарної відповідальності можливе припинення трудового договору за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпПУ (за прогул без поважних причин). На наш погляд, звільнення за цією підставою є досить проблематичним, якщо роботодавець не зможе отримати письмові пояснення працівника стосовно причин відмови приступити до роботи на підставі раніше укладеного трудового договору. Тому поки працівник буде відсутнім на роботі, його необхідно табелювати як такого, що пропускає роботу, не нараховуючи заробітну плату.
Також актуальним питанням сьогодення є основні права та обов’язки донорів й питання їх соціального захисту на підприємствах, які викладено у Законі України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р. № 239/95-ВР.
Хто ж може бути донором та взагалі, що розуміється під терміном «донорство»?
Відповідно до ст. 2 Закону № 239, донорство крові та її компонентів ― це добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях. Тут же вказано, що донором може бути будь-який дієздатний громадянин України віком від 18 років, який пройшов відповідне медичне обстеження і в якого немає протипоказань, визначених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.
Згідно зі ст. 8 Закону № 239 передбачено захист прав донора, у т. ч. й трудових. Держава гарантує захист прав донора та охорону його здоров’я, а також надає йому пільги. Посадові особи установ та закладів охорони здоров’я зобов’язані поінформувати донора про його права і обов’язки та порядок здійснення донорської функції. На випадок зараження донора інфекційними хворобами або виникнення у нього інших хвороб чи розладу здоров’я у зв’язку з виконанням донорської функції донор підлягає обов’язковому державному страхуванню. Порядок та умови такого страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Які ж пільги надаються донорам?
Так, у день давання крові та (або) її компонентів, а також в день медичного обстеження працівник, який є або виявив бажання стати донором, звільняється від роботи на підприємстві, в установі, організації незалежно від форм власності зі збереженням за ним середнього заробітку.
У разі давання крові та (або) її компонентів у період щорічної відпустки ця відпустка продовжується на відповідну кількість днів з урахуванням надання працівнику додаткового дня відпочинку за кожний день давання крові. Стосовно виплати середнього заробітку слід вказати, що він здійснюється за рахунок коштів роботодавця донора. Зазначені кошти належать до таких, що спрямовані на благодійну діяльність.
Головний державний інспектор Управління Держпраці Р.Сабадаш
в Івано- Франківській області
Всеукраїнська акція «Тиждень права» була започаткована у 2008 році з нагоди відзначення 60-ї річниці проголошення Загальної декларації прав людини. Указом Президента України встановлено проведення Всеукраїнського тижня права щороку в тиждень, що включає 10 грудня – День прав людини, який відзначається в пам'ять проголошення Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році Загальної декларації прав людини.
Проведення тижня права має сприяти підвищенню рівня правової культури населення, а також інформованості про конституційні права і обов’язки, можливості їх реалізації та захисту.
Право на працю — це одне з фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами й визнане всіма державами світу. Воно належить до групи соціально-економічних і в загальному сенсі відбиває потребу людини створювати і здобувати джерела існування для себе та своєї сім’ї, реалізовувати власний творчий потенціал, виражати свою особистість. Право на працю й умови його реалізації, визначають зміст усіх норм трудового права як правової галузі. Стаття 23 Загальної декларації прав людини передбачає, що кожна людина має право на працю, вільний вибір роботи, справедливі й сприятливі умови праці й захист від безробіття.
Конституція України 1996 р. у ст. 43 проголосила: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується».
У зв’язку з останніми подіями, які відбуваються на території України, виникає багато питань, пов’язаних із мобілізацією працівників.
Згідно з ч. 3 ст. 119 КЗпПУ, за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Таким чином, з особами, які працевлаштовуються на місце мобілізованих працівників, можна укладати строкові трудові договори, що відповідає вимогам ст. 23 КЗпПУ.
Саме необхідність збереження робочого місця мобілізованого працівника виступає умовою укладення такого договору. У наказі про прийняття на роботу має бути зазначено, що працівник приймається на роботу на період проходження іншим працівником військової служби під час мобілізації, на особливий період. Як варіант, строковий трудовий договір може бути укладений на один рік з моменту звільнення мобілізованого працівника від виконання службових обов’язків. Якщо мобілізований працівник протягом року не повернеться на посаду, роботодавець за угодою з його заступником може перетворити строкові трудові відносини на безстрокові. Проте, на нашу думку, роботодавець не позбавлений права зберігати місце за військовослужбовцем на весь час проходження ним військової служби, адже це покращує становище останнього порівняно з чинним законодавством.
Які виплати передбачені мобілізованому працівнику під час його перебування на службі, які кошти він повинен отримувати від роботодавця та держави?
Середній заробіток працівника нараховує і виплачує роботодавець. У подальшому він отримає компенсацію з коштів Державного бюджету України, яка має проводитися в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Слід зазначити, що до цього часу відповідний порядок не ухвалений Кабінетом Міністрів України. Відсутність цього механізму не знімає з роботодавця зобов’язання щодо нарахування середнього заробітку мобілізованому працівнику, адже ця гарантія передбачена законом. Крім того, військовослужбовцям, призваним на військову службу під час мобілізації, на особливий період виплачується грошове забезпечення в порядку та розмірах, установлених для осіб офіцерського складу, осіб рядового сержантського та старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом. Це передбачено Постановою Кабінету Міністрів України № 111 від 09.04.2014 «Питання грошового забезпечення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період».
Яка відповідальність передбачена роботодавцю за звільнення мобілізованого працівника?
Оскільки гарантії збереження робочого місця протягом одного року за працівниками, призваними на військову службу, встановлені безпосередньо законом, їх звільнення протягом зазначеного строку є незаконним. Працівник, якого було незаконно звільнено, має бути поновлений на роботі самим роботодавцем. Також можливе поновлення в судовому порядку з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу (ст.235 КЗпПУ).
Залежно від конкретних обставин звільнення відповідальність роботодавця може бути встановлена як відповідно до ч. 1 ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), так і за Кримінальним кодексом України (далі – ККУ). Зокрема, ст. 172 ККУ передбачено кримінальну відповідальність за незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів, а також за інше грубе порушення законодавства про працю. Крім того, у разі невиплати працівникові середнього заробітку за час військової служби роботодавця може бути притягнуто до відповідальності за ч. 1 ст. 175 ККУ (за безпідставну умисну невиплату установленої законом виплати більше, ніж один місяць).
Що робити роботодавцю у разі, якщо мобілізований працівник не вийшов на роботу після закінчення терміну мобілізації?
Початком проходження військової служби для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, вважається день відправлення у військову частину з районного (міського) військового комісаріату (п. 4 ч. 1 ст. 24 ЗУ «Про військовий обов’язок і військову службу» № 2232XIIвід 25.03.1992). Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (ч. 2 ст. 24 ЗУ «Про військовий обов’язок і військову службу»). Якщо мобілізований працівник після закінчення проходження військової служби не вийшов на роботу, необхідно з’ясувати причини таких дій. За наявності взаємного бажання припинити трудові відносини варто скористатися правом звільнення за угодою сторін. Якщо працівник вирішить залишитися служити у Збройних Силах України надалі, можливо звільнити його за п. 3 ст. 36 КЗпПУ, але підставою такого звільнення буде не повістка з воєнкомату, а заява працівника з доказами того, що він вирішив продовжити військову службу. Не виключається також можливість розірвання трудового договору за бажанням працівника згідно зі ст. 38 КЗпПУ, тому що таку заяву можна подати, не приступаючи до роботи на підприємстві.
І нарешті, за умови дотримання процедури притягнення особи до дисциплінарної відповідальності можливе припинення трудового договору за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпПУ (за прогул без поважних причин). На наш погляд, звільнення за цією підставою є досить проблематичним, якщо роботодавець не зможе отримати письмові пояснення працівника стосовно причин відмови приступити до роботи на підставі раніше укладеного трудового договору. Тому поки працівник буде відсутнім на роботі, його необхідно табелювати як такого, що пропускає роботу, не нараховуючи заробітну плату.
Також актуальним питанням сьогодення є основні права та обов’язки донорів й питання їх соціального захисту на підприємствах, які викладено у Законі України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р. № 239/95-ВР.
Хто ж може бути донором та взагалі, що розуміється під терміном «донорство»?
Відповідно до ст. 2 Закону № 239, донорство крові та її компонентів ― це добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях. Тут же вказано, що донором може бути будь-який дієздатний громадянин України віком від 18 років, який пройшов відповідне медичне обстеження і в якого немає протипоказань, визначених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.
Згідно зі ст. 8 Закону № 239 передбачено захист прав донора, у т. ч. й трудових. Держава гарантує захист прав донора та охорону його здоров’я, а також надає йому пільги. Посадові особи установ та закладів охорони здоров’я зобов’язані поінформувати донора про його права і обов’язки та порядок здійснення донорської функції. На випадок зараження донора інфекційними хворобами або виникнення у нього інших хвороб чи розладу здоров’я у зв’язку з виконанням донорської функції донор підлягає обов’язковому державному страхуванню. Порядок та умови такого страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Які ж пільги надаються донорам?
Так, у день давання крові та (або) її компонентів, а також в день медичного обстеження працівник, який є або виявив бажання стати донором, звільняється від роботи на підприємстві, в установі, організації незалежно від форм власності зі збереженням за ним середнього заробітку.
У разі давання крові та (або) її компонентів у період щорічної відпустки ця відпустка продовжується на відповідну кількість днів з урахуванням надання працівнику додаткового дня відпочинку за кожний день давання крові. Стосовно виплати середнього заробітку слід вказати, що він здійснюється за рахунок коштів роботодавця донора. Зазначені кошти належать до таких, що спрямовані на благодійну діяльність.
Головний державний інспектор Управління Держпраці Р.Сабадаш
в Івано- Франківській області
0 Коментарі