Конкурс “Герої у моїй родині”

Відділом освіти Надвірнянської райдержадміністрації  проведено конкурс серед учнів 5-11 класів на кращий твір на тему: «Герої у моїй родині». За результатами конкурсу кращим твором визнано роботу учениці 5-го класу Надвірнянської ЗОШ I-III ст. №2 Левицької Анни.

Герої у моїй родині

Відділом освіти Надвірнянської райдержадміністрації  проведено конкурс серед учнів 5-11 класів на кращий твір на тему: «Герої у моїй родині». За результатами конкурсу кращим твором визнано роботу учениці 5-го класу Надвірнянської ЗОШ I-III ст. №2 Левицької Анни.

Герої у моїй родині

Свою розповідь хочу розпочати з історії моєї родини.
Мій прадідусь Левицький Василь Михайлович народився 27 грудня далекого 1924 року в селі Лісна Тарновиця в сім’ї селян та справжніх українських патріотів.
Із молодих років мій прадідусь був прихильником боротьби за незалежність України. Далекого 1943-го у девʼятнадцятирічному віці вступив до лав Української Повстанської Армії.
Закінчувалося буремне літо 1944 року… «Непереможна» Червона Армія з великими людськими втратами просувалася на Захід, щоб, як тоді говорили, добити фашистського звіра в його лігві. На своєму шляху «визволяла» села й міста, райони й області…
Мій прадідусь пішов у підпілля для боротьби з більшовиками-«визволителями».
1958 рік. Зі спогадів прадідуся: «Одного дня, наприкінці травня 1958 року, несподівано приїхав до мене двоюрідний брат Мирон Богачик. Тітка залишила нас у хаті. Ми розмовляли понад годину. У цей час хтось подзвонив. Раптом двері відчинилися, до кімнати увійшов молодий чоловік у цивільній одежі. Не підіймаючись з крісла, я  запитав, хто він, а серце моє тьохнуло, відчуваючи біду….
4 липня 1958 року мене викликали на суд, який був дуже коротким. Усі матеріали, а також сам вирок були підготовлені заздалегідь. Суддя мав зачитати їх, а я підписати, що з вироком ознайомлений. Ось так розпочалася моя мандрівка до Воркути, яка забезпечувала 28 років перевиховання на каторжних роботах в «отдаленних местах», де я змушений був віддавати свої сили і знання для побудови «світлого майбутнього».
Отже, я, учасник національно-визвольних змагань ОУН-УПА в Україні 40-х років, визнаний, як і багато інших патріотів того часу, Карним Кодексом УРСР злочинцем, зрадником Батьківщини. Хіба можна було прирівняти нас із тими, хто грабував чуже майно, убивав невинних людей?! Адже в цивілізованому світі борців за волю свого народу і незалежність своєї країни вважають патріотами, героями…
Після суду, вирок якого я сприйняв спокійно, було багато часу, щоб проаналізувати прожите.  Був переконаний, що не виконав першої заповіді декалогу: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї». Бо не здобув її і не загинув у боротьбі за неї, а, на свій сором і нещастя, живим потрапив у руки ворога, який примушуватиме мене тепер каторжною працею розбудовувати й зміцнювати більшовицьку московську державу, імперію зла…
Повертаючись до подій, які відбувалися в тюрмах і концтаборах політв’язнів у 1950-1960-х роках, хочу сказати: «Задумаймося, чи потрібні були акти непокори, повстання політв’язнів? Що вони принесли Україні? Більшість в’язнів переконані, що жертви, принесені ними вже не на полі бою, а в тюрмах, виправдали себе. Ці криваві події розбудили свідомість не тільки політв’язнів, а й українського народу…»
А це зі спогадів мого батька: «Теплий літній день, вечоріє. Сидимо ми з батьком та дідусем Василем біля хати, і тут виходить бабуся зі словами: «Тепер ми незалежні, вільні!» У дідуся покотилися сльози. Я тоді ще не розумів, що сталося. А дідусь хвилин двадцять плакав. Це були сльози радості, якогось безмежного щастя. Заспокоївшись, дідусь затягнув : «Ще не вмерла Україна…» Це було 24 серпня 1991 року. Пройде декілька років, поки я зрозумію, чому саме того вечора дідусь так щиро плакав…»
Мій батько народився 8 липня 1981 року. Змалку він виховувався моїм прадідом у дусі любові до рідної Батьківщини. Батько мріяв стати військовим, захисником Вітчизни. Коли моєму татові виповнилося 15 років, він вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею, керівником якого на той час був колишній вояк УПА, бойовий  побратим прадіда пан Орест Дичковський. За роки навчання в ліцеї мій батько впевнився в тому, що зробив правильний вибір. Після закінчення ліцею тато вступив на навчання до Харківського військового університету. Зі слів батька, навчатися там було важко, тому що він один із 85 хлопців був родом із Західної України. А майже всі предмети викладали нерідною мовою…
Дещо зі спогадів мого батька: «З перших днів навчання у м. Харкові мене прозвали «бандерою», хоч самі не знали, хто такий Степан Бандера. Дуже багато було проблем, повʼязаних з історією України та  Українського війська, бо мої погляди та погляди викладачів щодо особистості Степана Бандери та визвольної боротьби УПА суттєво відрізнялися».
Після закінчення навчання батькові було присвоєно офіцерське звання та спрямовано його для проходження військової служби у м. Тернопіль. 
Початок 2006 року. За словами батька, у цей період проходило планове «реформування» Збройних сил України, а точніше розвал нашої армії.
Коли мені виповнилося півтора року, батька звільнили з лав Збройних сил України в зв’язку зі скороченням. Але дух патріотизму, служіння українському народові в ньому не зламали…
Надворі осінь 2013 року. Батько щовечора переглядає новини на всіх телеканалах. Україною проходять мітинги, сутички простих людей із правоохоронцями. На моє запитання, що відбувається, батько відповів: «Донечко, у нас хочуть забрати найцінніше – волю, незалежність, все те, за що боролися наші прадіди».
1     березня 2014 року. Субота, 01:30 ночі. Лунає телефонний дзвінок. Ми прокидаємося. У нічній тиші чітко чути суворий чоловічий голос:
–       Старший лейтенант Левицький? 
–       Так.
–       Вам необхідно терміново з’явитися у військкомат.
–       Зрозумів, – хвилюючим голосом відповів батько.
 Цієї ночі й до ранку наша сім’я заснути не змогла. Мама зі сльозами на очах збирала батькові сумку. Ми з молодшою сестричкою із сумом спостерігали за ним. Близько третьої години ночі тато обняв нас і сказав:«Я люблю вас», – поцілував і попросив молитися за нього. На батькових очах з’явилася скупа чоловіча сльоза. Тато пішов, а я з сестричкою до ранку заспокоювала маму. Ми ще не розуміли, куди поїхав батько.
4 березня 2014 року. Пізно ввечері він зателефонував і повідомив, що за півтори години буде вдома. Нашій  радості не було меж.
Пізній вечір. Відчиняються двері – і до хати входить батько, одягнений у військову форму. Ми з сестричкою міцно обняли тата і довго не відпускали. Мама приготувала святкову вечерю, за якою батько розповів, що його мобілізували до Збройних сил України.
Сьогодні тато проходить військову службу. Він захищає державу, недоторканність нашої Батьківщини.
Я  пишаюся батьком і намагаюся у всьому його наслідувати. Зрозуміло, що у свої роки я не можу зробити багато, але завжди намагаюся чимось допомогти.
Я намалювала багато малюнків для воїнів АТО, батько передав їх на передову як обереги. Молюся за наших вояків та їх родини. Нещодавно в школі проходив благодійний ярмарок, частину виручених коштів ми передали на потреби наших захисників. Учні також збирали продукти для воїнів АТО. А на годині спілкування «Ми патріоти» я розповідала однокласникам про свого прадідуся.
    Хочу, щоб в Україні був мир, щоб усі повернулися додому. Мрію, щоб було так, як писав Тарас Шевченко:
…і на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.