Сьогодні – 150 років від дня народження митрополита Андрея Шептицького

Митрополит Андрей Шептицький – це ім'я вже давно стало символом української Церкви, символом духовності нації, символом національного та духовного єднання народу. Для кожного українця ця незвичайна харизматична постать – святий приклад для наслідування. Адже його заповіти – вчення справжньої віри та любові до ближнього, свідомого християнства й національного патріотизму – заповіти на всі віки, на всі прийдешні покоління.

Свій шлях обрав свідомо. Прагнув скромним пастирем-ченцем служити Богові та людям. Та Господеві цього було замало, вимагав від нього ще визначніших і масштабніших діянь, ще ревнішого служіння, бо знав, що він здатен на більше. А тому обрав і покликав цього шляхетного серцем та сильного духом чоловіка, щоби в той суворий час перемін і непевності, в час занепаду, страшних випробовувань та страждань, що випали на долю нашої нації, він став її духовним Батьком та Провідником. Господь вказав йому тернистий, звивистий шлях, поклавши на його плечі важку ношу, і він поніс її, благословенний та смиренний, з великої любові до свого народу, з усвідомлення великої відповідальності перед його теперішнім та майбуттям. 

Митрополит Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 року в мальовничому селі Прилбичі, що на Яворівщині біля Львова, в сім'ї графів Івана Шептицького та Софії з Фредрів. При хрещенні його назвали Романом Марією Александром. Батько його, Іван Шептицький, походив із древнього лицарського роду Сасів, що отримав своє шляхетство від самого Данила Галицького за особливі заслуги перед князівством. 

Гімназійну освіту Роман розпочав із десяти років у батьківському домі, а іспити складав у Львівській гімназії імені Франца Йосифа. Таким чином з відзнакою закінчив чотири класи, а згодом батьки відвезли його в Краків, у гімназію св. Анни, яку закінчив 1883 року, теж із відзнакою. Своєрідною винагородою за учнівську успішність стала подорож Венецією, де він знайомився з італійською культурою. У жовтні цього ж року Роман виявляє бажання піти на однорічну службу до війська, яку мав відбувати при першому полку драгунів, що був приставлений до уланів у Кракові. Адже військова служба дисциплінує, розвиває фізично, дає певні знання і навики до оборони. Роман вважав це обов'язком справжнього чоловіка. Але прослужив лише кілька місяців. Під час Різдва захворів на скарлатину. Хвороба дала ускладнення – хронічне запалення суглобів, через що його звільнили з війська. 

1884 року вступає на правничий факультет Краківського університету, а третього семестру переїжджає до Бреслава (тепер Вроцлав), де відвідує лекції з філософії, славістики й теології. Вже тоді серед студентів зазнав слави запеклого русина, прихильника греко-католицького обряду, хоч тоді ще офіційно обряду не змінював. 1885 року заснував інтелектуально-духовне товариство “Соцієтас Гозіяна”, навколо якого гуртувалася католицька молодь. 1887 року закінчив студіювати право в Кракові, отримавши ступінь доктора права. Але на тому не зупинився, розпочавши студіювати право у Мюнхені, а у Відні філософію. Протягом усіх тих студентських років Роман переконував батьків дозволити йому вступити до монастиря, але вони вперто відмовляли. У квітні 1886 року Роман їде до Рима. Батьки гадали, що в цій подорожі хлопець розвіється і перестане думати про чернецтво, адже на нього чекала гарна кар'єра, дівчина-шляхтянка, яка його кохала… У Римі за допомогою знайомих Кардиналів Роман потрапляє на аудієнцію до Папи Лева XIII . Йому хлопець повідомляє про свій намір вступити до монастиря Василіянського Чину. Папа, обійнявши його, промовив: “Мій сину, вибирай найліпшу частину, яка не відбереться від тебе…” Папа мав великі плани щодо УГКЦ. Він планував реформувати Чин св. Василія, який на той час занепав і сполонізувався, створити Патріархат із центром у Львові. Під час другої аудієнції Романа, Папа благословив його намір вступити до монастиря.

Коли відчув своє покликання жити в Бозі? Може, ще малим хлопчиком, коли тихцем розмовляв із Богом, намагаючись якнайбільше пізнати про Нього і Христа, і так вражало його вчення та життя Сина Господнього, що хотілося наблизитися до Нього близько-близько… Може, щось особливе відчув, коли прийняв перше причастя? Може, коли споглядав галерею портретів славних предків у архієрейських ризах та митрах? А може, коли дивився на старі, понищені часом ікони талановитих невідомих українських малярів, які дарували трепетне відчуття Бога, що так проникливо дивилися на нього і промовляли до його серця? Може й тоді, коли, тільки-но закінчивши краківську гімназію, поїхав до Унева? Про Унівський монастир часто чув від батька, саме там колись в ченцях були його предки, там зберігалися й родинні духовні святині. Може, тоді й зродилося бажання повернутися до свого коріння, до своєї Церкви? Адже споконвіків предки його були українцями, греко-католиками… Село Прилбичі, де зростав, де був батьківський маєток, теж було українським, ту мову чув від хатньої прислуги, від селян, і любив її всім серцем, як рідну, бо рідною й була… Будь-що вирішив більше пізнати Україну, тому восени 1887 року виїжджає до Києва. Перебуваючи там, знайомиться з відомим істориком, професором Володимиром Антоновичем, який охоче показував йому історичні та культурні пам'ятки столиці. Спілкування із знаним істориком мало на Романа неабиякий вплив, що було невипадково. Адже Антонович теж походив із спольщеного українського роду і теж був колись римо-католиком, але повернувся до рідного коріння, змінив обряд і тепер очолював український рух, створив історичну школу, з якої вийшов Михайло Грушевський. Антонович подарував Романові свою книжку “Історичні пісні українського народу”.

З Києва Роман виїздить до Москви, щоб ознайомитися з російською культурою. Там він зустрівся із відомим філософом Володимиром Соловйовим, який був прихильником об ' єднання Церков і перейшов на католицизм, що теж справило на хлопця неабияке враження. Знайомства з тими цікавими, незвичайними людьми тільки зміцнювали його у рішенні присвятити своє життя Богові.

1888 року Роман знову виїздить до Італії, буває у Неаполі, Монте Касіно, Помпеї, звідки привозить цінні полотна та ікони, які згодом складатимуть музейну збірку. Повернувшись додому, Роман заявляє батькам про остаточне рішення вступити до монастиря. Родичам та батькам важко було примиритися з тим, що їхній син, з яким було пов'язано стільки сподівань, має покинути світське життя. Адже в нього була блискуча освіта, шляхетське походження, що гарантувало йому гарну кар'єру. Привабливий високий хлопець із глибокими очима та благородним обличчям міг одружитися, мати дітей, продовжити славний рід Шептицьких… Але саме тоді хтось із священиків, духівників переконав їх в тому, що рішення Романа – це воля Божа та його покликання. У тій впертості батьків був свій сенс. Це тільки укріплювало Романа в його рішенні та прагненні, випробовувало та гартувало його не один рік. 

28 травня 1888 року виявився незвичайним днем для родини Шептицьких. День сповнений радості й смутку, сліз та молитов. Роман вирушав до монастиря у Добромиль. Виїзд був урочистим та зворушливим. Рано-вранці батьки разом із Романом молилися в родинній каплиці, мати зі слізьми на очах благословляла в дорогу. Вже в монастирі Роман, проводжаючи їх біля воріт, радісно махав їм рукою і нагадував щасливу дитину, яка нарешті отримала свій вимріяний подарунок. Софія писала в своєму щоденнику: “Думаю, що Ісус вдоволений, бо кожен, як міг, зложив Йому жертву”. А батько все повторював, дякуючи Богові, що не гідні вони такої святої дитини. 

Духовне зростання його було визначним і дуже швидким. 1896 року о. Андрея призначають на посаду ігумена монастиря св. Онуфрія у Львові. Саме це дало йому багато можливостей проявити себе не тільки в церковних, а й у мирських важливих справах. Новий ігумен розпочав широку місійну діяльність. Слава про чудового проповідника ширилася у найвіддаленіші куточки Львівщини. Люди приходили здалека, щоб лише послухати його, подивитися на нього. Дивовижне світло випромінювали його глибокі мудрі очі, дивилися в душу кожному. Харизма його була настільки сильною, що люди, які роками не сповідалися і не вважали себе дуже релігійними, під час тих проповідей каялися, падали навколішки зі слізьми на очах, приступали до сповіді та приймали з його рук Причастя. Але о. Андрей розумів, що проповідей замало, щоби ширити серед народу слово Боже, воно повинно бути доступним усім у якійсь іншій формі. З його ініціативи було засновано друкарню, де почали видавати релігійні та духовні книжки. А 19 травня 1897 року завдяки Шептицькому вийшов у світ перший номер релігійного часопису “Місіонар” накладом 10 тис. примірників. Крім того, він викладав моральну догматику та теологію у вищій школі оо. Василіян у Кристинополі. У Львові подеколи влаштовував реколекції, конференції для духовних осіб. Як у церковних колах, так і серед народу Шептицький став дуже популярним. Це не зосталось непоміченим. Невдовзі на вимогу настоятелів о. Андрей погоджується прийняти сан єпископа. 

Отця Андрея Шептицького на єпископа Станіславівського номінував 17 червня 1899 року Папа Лев XIII . Хіротонія відбулася в соборі Святого Юра у Львові. А вже 24 вересня новий владика приїхав до Станіславова і відслужив Архієрейську Службу Божу. Щоб пізнати вірних, він зустрічається з людьми, сповідає, їздить єпархією. Побував на Гуцульщині, на Буковині… У Станіславові навідує школи, бурси, в'язнів у тюрмах, дає їм духовні науки, засновує бібліотеку для духовенства. Планував збудувати навпроти катедри у цьому місті духовну семінарію… Прагнув зробити ще більше для своєї пастви, для свого народу. 

Після смерті Митрополита Юліяна Куїловського 4 травня 1900 року вже було зрозуміло, хто гідний цього поста і хто стане новим Митрополитом. У жовтні владика Андрей Шептицький виїхав із прочанами до Рима й побував на аудієнції у Папи, на якій Святіший повідомив його про номінацію і поблагословив. Канонічний процес з номінатом відбувся у каплиці папського нунція, де Шептицький склав присягу на вірність Папі. Окрему присягу склав цісареві Францові Йосифові 17 грудня 1900 року. Отож, його офіційно визнано Архієпископом, Митрополитом Галицьким. 

Відправивши Службу Божу в Станіславівській катедрі, Шептицький прощався зі своєю паствою зі слізьми на очах. Сумно йому було покидати своїх вірних, але його чекали нові обов'язки, важливі для Церкви та народу справи. З храму парафіяни проводжали свого улюбленого владику на залізничний вокзал. На кожній зупинці поїзда нового Митрополита вітали юрби людей, вірні, духовенство, євреї… А коли потяг прибув до Львова, у місті урочисто озвалися дзвони в усіх храмах. Святкова інтронізація відбулася 17 січня 1901 року в соборі св. Юра. На привітання вірних та духовенства Митрополит схвильовано відповів, що тільки велика любов до свого народу спонукала його взяти цю важку ношу. 

У пастирських посланнях Митрополит Андрей Шептицький закликав вірних любити свій народ, бути патріотами своєї нації, пам'ятати й плекати своє українське коріння, пишатися ним. “Бо Христос, що плакав над Єрусалимом, передбачаючи його занепад, і св. Павло, що готовий був життя віддати за своїх братів по крові, дійсно любили свій народ. Вони не тільки не забороняли патріотизму, а ще й прищеплювали його”, – повторював Митрополит. Але разом з тим він навчав поважати й любити інші нації. Навчав своїм прикладом. Приміром, під час візитів у малі містечка Галичини Митрополит часто зустрічався з представниками єврейської громади. Вони приносили йому для цілування Тору, і він схилявся перед старим Мойсеєвим законом, а на привітання рабина відповідав йому івритом. Відомий цікавий випадок. Якось під час відпусту на празник Успення Пречистої Діви Марії в Уневі, біля монастиря, з'явився хор із синагоги і почав співати під вікнами обителі Митрополита, вітаючи його з тим святом. Митрополит Андрей на знак своєї вдячності щедро обдарував співаків вином. “Це брати наші по вірі”, — часто повторював він. Допомагав єврейській громаді й у Львові. Єврейський шпиталь св. Лазаря з'явився саме завдяки коштам Митрополита. Згодом у ньому лікувалися й українці, воїни Української Галицької Армії. Митрополит Шептицький мав ідею організувати юдео-християнську громаду. Адже багато євреїв під впливом духовної харизми і діянь Шептицького хотіли прийняти християнство. Митрополит навіть уклав Статут, згідно з яким євреї, приймаючи Христа, мали зберігати відчуття своєї національної приналежності, звичаї та традиції предків, свою культуру. Митрополит Андрей мріяв поширити цю ідею на всю Східну Європу, де тоді було дуже багато євреїв, але цьому перешкодила Друга світова війна та більшовицька окупація. 

Митрополит Андрей Шептицький понад усе ставив цінність людського життя, шанував будь-яке віросповідування, любив кожну націю. Ризикуючи життям, жив за принципом Христа і, як Він, готовий був дати себе розіп'яти за свій народ. 

Пізнаючи житіє і діяльність великого Митрополита, немов відкриваєш для себе якийсь дорогоцінний скарб. І в якусь мить відчуваєш, що багатієш. Багатієш у вірі, багатієш у правді, багатієш у духовності. Хочеться за прикладом його прийти до Бога. Хочеться за прикладом його служити своєму народові й жити для нього. Хочеться за прикладом його бути просто справжнім, свідомим християнином.