Відзначаємо 1025-річчя хрещення Київської Русі.

Християнство є однією з найпоширеніших релігій світу. яка охоплює три головні напрями — православ’я, католицизм, протестантизм. Виникло християнство в І ст. н. е. серед іудеїв Палестини і незабаром поширилося на всю територію Римської імперії. Згідно з християнським вченням засновником його є Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, отримав людську природу через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо.

 На українських землях християнство утверджувалося протягом багатьох століть. Це був тривалий процес, що зазнав впливу різноманітних чинників: ідеологічних, політичних, духовно-культурних. Історичні джерела засвідчують присутність християнської віри у заселених греками містах Північного Причорномор’я ще на початку нашої ери. Звідси вона знайшла собі шлях до Східної Європи. «Повість минулих літ» містить сюжет, за яким апостол Андрій Первозваний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Римський Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х рр. IX ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія.
 Прийняття християнства як офіційної релігії наприкінці І тис. принесло Київській Русі неабиякі зовнішньополітичні здобутки. Вона прилучалася до кола цивілізованих держав, позбавлялася статусу «варварської» країни. Такі чинники, як універсалізм християнства, освячення ним централізованої монархічної влади, здатні були сприяти подоланню міжплемінних чвар серед східних слов’ян-русичів, консолідації давньоруської народності, зміцненню централізованої ранньофеодальної держави з центром у Києві. Мабуть, тому необхідність християнізації усвідомила передовсім правляча еліта — представники князівської влади, якіпрагнулиприйняти інову віру, інову, ефективнішу політичну ідеологію та забезпечити Русі рівноправне становище в колі християнських держав. Особливо важливими були відносини з могутнім сусідом — Візантійською імперією.
 Першою відомою спробою офіційної християнізації вважається «Аскольдове хрещення»: у 860 р. Аскольд, перший з київських князів, прийняв нову віру, якого на сьогодні православною церквою проголошено святим. В 955 р. відбулося хрещення Київської княгині Ольги. Тоді ж з’явилися перші християнські храми в Києві. Відомий факт, що княгиня Ольга звернулася в 959 р. до імператора Західної Римської імперії Оттона І, щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від опіки римської церкви. Нарешті, з 988 р., за князя Володимира, почався найпотужніший етап державної християнізації («хрещення») Русі. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. Аналізуючи текст 1-гоПсковськоголітопису , можна прийти до висновку, що хрещення відбулося у неділю, 1 серпня 988 року, хоча ця дата є спірним питанням.
 Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі.Це був болісний процес. Активно противилося християнізації населення Новгорода, Ярослава, інших міст. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене  державноювладоюу 988 ̶991 рр., але населення ще довго наверталося до нової віри.
 Хрещення сприяло об’єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки — королевами Угорщини, Норвегії та Франції.
 Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації в релігійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церкви в 1054р.на православну та католицьку-руські священнослужителі залишилися в підпорядкуванні візантійської церкви. Резиденцією Київського митрополита був Київ, де було збудовано храм Святої Софії. На межі X-XI ст. було засновано єпархії (єпископські кафедри), як правило, в межах удільних князівств з центрами у Білгороді (нині с. Білогородка на Київщині), Юр’єві (нині м. Біла Церква), Володимирі-Волинському, Чернігові, Ростові, Новгороді, Переславлі, Перемишлі, Полоцьку, Туровську, Смоленську, Галичі, Рязані, Луцьку, Суздалі та ін. У різні часи існувало до 20 єпархій. З XI ст. єпархії отримували у власність землю, а соборні храми (головні храми єпархій) ставали навіть власниками окремих сіл. Церква отримуваладесяту частину від доходів.
 Підпорядкування церкви Константинополю певною мірою сковувало політичну владу в Київській Русі. Саме в намаганні створити непідвладнувід КонстантинополяЦеркву,Ярослав Мудрий ініціював обрання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після його смерті — у 1072 р. Ще одна спроба незалежності Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 p., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру його ставленику Климентові Смолятичу. Однак усі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему створення помісної Церквизаступили іншіпроблеми, пов’язані з захопленням українських земель сусідніми державами.
 Ще однією із спроб відійти від впливу Московської Церкви – було підписання у 1596 році з Римською Церквою Берестейської Унії, згідно якої Українській Церкві надавалося автокефальне управління.
 Після відновлення у 1620 р. Ієрархії-православна Церква набирає рис національної української церкви, особливо за митрополита Петра Могили. У Народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил.
 Після укладення в 1654 р. російсько-українського політичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Така перспектива влаштовувала далеко не всіх ієрархів. Одних непокоїла ймовірність втрати українською православною церквою національних особливостей, інші — більше хилилися до Польщі, треті вважали неможливим вирішення таких питань поза волею Константинопольського патріарха. Однак у 1685 р. на православному соборі в Києві Луцького єпископа Гедеона Четвертинського за підтримки гетьмана Івана Самойловича було обрано митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. Цими подіями на довгі роки обривається літопис Київської митрополії. Натомість зароджується рух за автокефалію православної Церкви в Україні.
 До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату.
 За радянських часів боротьба з релігією була державною ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль. Храми руйнували, палили, профанували; священиків і вірних ̶греко-католиків,православних,  представників інших релігій ̶розстрілювали, арештовували і депортовували в сибірські гулаги. Цілі Церкви переслідувалися, їх заганяли у підпілля і повністю знищували (як-от Українську автокефальну православну церкву на початку 30-х рр., Українську греко-католицьку церкву 1946 р. у Галичині та 1949 р. на Закарпатті). Від Римо-католицької церкви і протестантських конфесій залишилась лише жменька спільнот, які підлягали строгому контролю. Навіть діяльність Російської православної церкви була сильно обмеженою. Крім того, вона страждала череззначний контроль за життям та діяльністюслужителів церквирадянськимиспецслужбами. У суспільстві прогресувала бездуховність та поглиблювалась деморалізація.
 Криза радянської влади у 80-х рр. зупинила придушення Церков. У 1989 р. вийшла з підпілля заборонена режимом УГКЦ, були створені громади Української автокефальної православної церкви, у 1992 р.утворена на об’єднавчому соборіУПЦ Київського патріархату.   Із проголошенням 24 серпня 1991 р. Верховною Радою незалежності України релігійне життя в нашій державі значно активізувалося, набуло якісно нових вимірів.
 Головною рисою релігійного життя в Україні на межі ІІ і ІІІ тисячоліть є стрімке зростання різноманітних конфесій і культів. Кількість їх сягає 100. Більше 97 % зареєстрованих на сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими.
 До категорії «традиційних» (за неофіційною термінологією) Церков в Україні належать УПЦ Київського патріархату, УПЦ Московського патріархату, Українська автокефальна православна церква, Українська греко-католицька та Римо-католицька церкви, вірменські громади та ін.
 Широко представлені в Україні церкви протестантського напряму. Вони об’єднують такі релігійні громади як: євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської (п’ ятидесятники), адвентисти сьомого дня, реформатські церкви, лютерани.
 На даний час українці й надалі залишаються поліконфесійним народом. Активні намагання багатьох їх представників до створення єдиної національної церкви поки що успіху не принесли. Порівнюючи політичні тенденції Київської Русі др. пол. 10 ст. та теперішні часи, можна провести певні паралелі щодо вибору політичного вектору руху держави і народу до співпраці з більш цивілізованим світом. Хотілося щоб, як і київські князі, так і теперішні керівники держави зробили правильний вибір.

0 Коментарі

Ще немає коментарів

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована. Обов*язкові поля позначені *